Педагогічний портрет


ХТО ВЧИТЕЛЬ ВЧИТЕЛЯ?

есе  для моїх учнів (біографічне)

Що є вчительська професія? Моя професія – це і хобі, і натхнення, і розвиток, і навчання, і творчість, і молодість, і потім вже – робота.

Вступила я до звичайного педагогічного інституту (ХДПІ ім. Г.С.Сковороди), а за 5 років закінчила вже національний університет (ХНПУ ім. Г.С.Сковороди). І з того дня, а було це 5 червня, і почався мій професійний шлях. Хоча тепер я вже точно впевнена, що все почалось набагато раніше і не закінчилось сьогодні.

Ще в дитинстві подобалось гратися «в школу» – малювати закарлючки на різних аркушах і потім перевіряти їх червоною ручкою. Хто б тоді здогадався, що вирішу вступати на філфак?! Бо ще більше подобалось робити лялькам уколи (лікарка?), збирати з конструктора різні штуки (інженерка?), кататися на велосипеді (спортсменка?) та гратися «в продавця». А в 15 років, закінчивши курси крою та шиття, взагалі розглядала можливість навчання в Київському інституті легкої промисловості на модельєра.

Але трапились 2 події, які все змінили. По-перше, батьки були в шоці відпускати дитину до іншого міста (ти без нас там пропадеш), а по-друге, 1991 рік – Україна стала незалежною і вільною, а я усвідомила, що українська мова – наймилозвучніша мова і я її люблю, як і Україну. Тоді якось в іншому світлі побачила і нашу вчительку української мови та літератури Яковину Надію Василівну, як вона цікаво розповідає, як доброзичливо ставиться до учнів, як вміє бути вимогливою і доброю водночас. А якось із однокласниками побувала в неї вдома і побачила робочий стіл, купу книжок, журналів, якихось вирізок. І визначилась з майбутньою професією.

Але не буває так просто. Диктант з української не лякав. А от німецька усна – це був провал, бо якось так трапилось, що в школі у нас з учителями-“німцями” було не дуже, завжди вакансія, а якщо хтось і приходив, то тут і звільнявся. Пам’ятаю тільки, що в 6 класі німецька була і читала її Керстін Зіґфридівна Тесленко, справжня німкеня, яка погано говорила російською, не кажучи вже про українську, зате після неї ми, учні, непогано говорили німецькою та ще були забезпечені друзями з Німеччини по листуванню. Мені соромно, та я не пам’ятаю імені дівчинки, яка мені дісталась, здається, Сандра. Хоч листувалися досить довго. Я писала німецькою, вона російською. І в кожному листі ми надсилали одна одній листівки та календарики. У мене колекція частково збереглась досі, таких листівок у нас не було, тож їй пощастило, мабуть, менше, враховуючи радянське «розмаїття» в магазинах. Листування перервалась із об’єднанням східної та західної Німеччини, не розумію чому. І от за півроку до вступу, вважаючи свої знання німецької жахливими, довелось шукати репетитора, який сказав, що не так вже все погано і що в мене якийсь там магдебурзький акцент.

До чого я розповіла про цих двох вчительок? Щоб висловити їм величезну подяку через стільки років. Бо як багато залежить від вчителя і ми не відразу це можемо оцінити. Завдяки Надії Василівні я, народившись у російськомовній родині, навчаючись у російськомовній школі і живучи у російськомовному місті, знаю, люблю і викладаю українську мову. Завдяки Керстін Зіґфридівні я отримала базу і акцент 😉, мала змогу практикуватись мови у тому листуванні з німецькою дівчинкою і вступила до вишу при конкурсі 7 осіб на місце, не вивчаючи німецьку мову в школі.

І от я студентка, рада, щаслива, горда. Зі стипендією, та ще й підвищеною. Відмінниця перші 2 роки. Потім життя внесло певні корективи у моє відмінне навчання. Але то хороші корективи.

На 2 курсі мене запросили викладати п’ятикласникам українську мову та літературу в моїй рідній школі. Це була і чудова практика, і заробіток, але і розуміння того, наскільки навчання в універі далеке від шкільних реалій. Це завадило далі отримувати з деяких дисциплін «відмінно», бо, як ви розумієте, деякі професори не хотіли чути, що «в школі це не працює». А вчити те, що «не працює», не могла я. Але й за це хочу подякувати їм. Уже з 2 курсу знала, як НЕ треба робити. Знала, що навчання має бути сучасним і відповідати актуальним викликам часу. І вдячна директору школи, що покликав мене, тоді ще «зелену студентку», на роботу.

Та в університеті були і ті, у кого варто було вчитись буквально всьому. Які ж якості мені вдалося «позичити» у шановних професорів? Досконало знати свій предмет, поважати своїх учнів. Дякую Дорошенку Сергію Івановичу, що став прикладом у цьому. Постійно вчитись і шукати глибини в своїй професії. Дякую Ярещенку Артуру Петровичу. Учнів треба і можна зацікавити і мотивувати, а урок можна провести нетрадиційно і захоплююче. Дякую пані Воробйовій за лекції із зарубіжної літератури, що були як театр і ми зачаровано поринали у світ персонажів. Можна бути вимогливим учителем, але справедливим. Дякую за це професору Білоцерківському.

А далі родина і маленька дитинка, що не завадило на відмінно скласти держіспити і захистити диплом. І от тут почалось справжнє навчання, бо з’явились мої найсуворіші, найвибагливіші, найсправжніші вчителі, перед кожним із них складаєш щодня іспити. Це ви-мої учні. Ви такі всі різні, вас так багато. Але кожен і кожна із вас на час перетинання наших шляхів стає вчителем для свого вчителя і назавжди залишає свій слід.

Не вірите? Розповім випадок з 1 року моєї роботи в школі.

Був хлопчик Сергійко в одному з 5 класів, де я працювала. М’яко кажучи,  неслухняний хлопчик, від якого плакав не один вчитель. І от мені він теж зривав урок. Як саме? Вставав, крутився, лягав на парту, крутив ручку. (впізнаєте? 😉) А як нас вчили на заняттях з педагогіки? Головне на уроці – дисципліна і тиша. А як нас вчили на заняттях з методики? Урок має пройти за планом, а за планом розписана кожна хвилина. А як нас вчили на заняттях з психології? Вчитель завжди правий, потрібно відразу показати, хто головний у класі. Якщо ви щось вимагаєте, то обов’язково маєте наполягти на виконанні. Як наполягати? Словесно. А Сергійкові було все одно. І от сакраментальне «вийди з класу», а він не виходить. Довга розмова, врешті він в коридорі. Я перемогла. Але…Це був перший і останній випадок виганяння учня з класу. Чому я пам’ятаю цей випадок? Тому що вже тоді, як зачинила за Сергійком двері, зрозуміла, що не він, а я зірвала урок, намагаючись перемогти дитину. Що він зробив? Сьогодні я знаю, що це або гіперактивна дитина, або йому було нецікаво, або його вже так зацькували зауваженнями, що він протестував, або то була спроба випробувати молоденьку вчительку, або…

Сьогодні я знаю, що на уроці не може і не має бути тихо! З будь-яким учнем можна працювати, знайти спільну мову, кожен з учнів є особистість із своїми талантами, уподобаннями, поглядами, думками, досвідом тощо. Кожен учень є просто людина із своїм характером, настроєм, станом здоров’я, проблемами. Сьогодні я знаю, що не треба перемагати учня, треба бути поруч. І хто мене цього навчив? Спочатку Сергійко, а потім і сотні інших учнів-вчителів, яким я дуже вдячна, що вони зробили мене кращою. А зараз це робите саме ви 😊.

Що ж я зрозуміла?

Це однозначно моя професія. Мені пощастило в житті страшенно. Бо то велике щастя – правильно вибрана професія. Найкраще на роботі почуваюсь тоді, коли залишаюсь в аудиторії з учнями. Це така атмосфера, таке відчуття, така єдність вчителя і учнів, що словами не передати (хто відчуває, той зрозуміє). Все інше (педради, моніторинги, конкурси, олімпіади, семінари і папери-папери-папери) важить набагато менше, ніж просто урок, ну хіба ще підготовка до уроку є важливою, хоча теж менше, ніж спілкування із учнями. Після вдалого дня, нехай і 8 уроків почуваюсь натхненно і думаю про завтра.

Дякую своїм батькам, які виховали мене такою, як я є, багато чого навчили, не пустили мене до Києва тоді і підтримали мій вибір стати вчителькою. Дякую своїй родині за розуміння, підтримку та допомогу.

А ще дякую учням за те, що тепер знаю наступне:

Жоден урок не повторюється. Навіть якщо ви працюєте в паралелі, навіть якщо ви поставите однакові питання, запропонуєте однакові завдання тощо.

Учень – це не дитина, яку треба вчити, а партнер у навчанні, з яким треба співпрацювати.

Урок має бути чесним і живим, тоді він ефективний. Тому ніколи не готую учнів до відкритих уроків. Люблю живих людей, живі емоції та живі уроки.

На уроці можна пожартувати. І мені, і учням. І посміятись, якщо смішно (як Лаврін Карпові наречену пропонував?). І поплакати, якщо сумно (як Гриць Летючий дочку втопив?).

Від плану уроку можна відступити, якщо якесь питання учням треба роз’яснити ретельніше або якесь здається неактуальним.

І список можна продовжувати ще і ще.

Ви ж знаєте, що нас робить наше оточення?

Тож пам’ятайте, що ви – наші вчителі, і чим ви кращі, цікавіші, відкритіші, освіченіші, розвиненіші, то тим більше ми можемо навчитись у вас. Зрозуміли тепер, чому ми намагаємося вас вчити якнайкраще? 😉