Мої стосунки із ЗНО (частина І)


Коли тільки йшла розмова про впровадження незалежного оцінювання випускників, я ледь не стрибала від радості. Тоді просто кричати хотілось: «Нарештіііііііі!!!!!!» Як людина, як мама, як вчитель. Я всіма руками «За!», а як було б пристойно, то й ногами.

Коли аналізували ЗНО в перші роки його проведення, коли наголошували на помилках, неточностях тощо, коли сумнівались в доцільності, я була все одно «За!». Згодна, що треба переглядати і вдосконалювати, виправляти і не допускати, але в цілому – «За!».

Я і зараз не поміняла думку щодо доцільності ЗНО. Але стосунки мої з ним такі…специфічні.

Почалось…

І от настав той день, коли моя дочка закінчувала 11 клас і реєструвалась на ЗНО.

«Так, а чого це я одна буду мучитись? Це не чесно. Ти теж підеш складати ЗНО!» – жартома сказала вона і у мене не виникло навіть крапельки сумніву, що може бути якось інакше.

Замислилась, а чого ж раніше я про це не подумала сама? Цікаво подивитись зсередини на процес, цікаво себе перевірити, цікаво…та все цікаво.

Ми відшукали в стосі документів мій шкільний атестат і почали реєстрацію. Обрала, що здавалось логічним, українську мову та літературу (викладаю цей предмет). На тому дочка не зупинилась: «Українська – то добре, але я на 4 реєструюсь, то ти, мамо, теж складатимеш 4». І от ми вже міркуємо, на які ж предмети мені ще піти. Вирішили, що то буде історія України (тут ми захотіли позмагатись хто кого), біологія (це один із моїх улюблених предметів був у школі), математика (ніколи не любила, бо гуманітарій до мізків кісток) і, ясна річ, українська мова та література (тут уже був свідомий професійний інтерес).

Як готуватись? Вільного часу було небагато, тож процес виглядав приблизно так. До української готувалась дочка, а моя була роль – чи репетитор дочки, чи консультант, чи не знаю як назвати. Готуючи вечерю чи прибираючи в домі, ми спілкувались за темами, що цікавили дочку з мови та літератури. Історія, яку що в школі, що в університеті я знала непогано, хоч подавалась вона специфічно (дата – подія, замість аналізу – просто вчити і знати), мене не сильно лякала, бо як не крути, а викладаючи літературу раз за разом торкаєшся історичних фактів. Математику я вирішила навіть не повторювати. Тут була впевненість, що і прохідний бал мінімальний не отримаю (пройшло 20 років після школи і жодного дня з математикою не стикалась). Ну а біологію вирішила трішки почитати по вечорах. Бо зазирнувши в питання до ЗНО, побачила такі, що ми їх або не вчили в шкільний час, або була прогалина в моїй пам’яті чи/та знаннях, ну наприклад, про гриби, дещо з генетики тощо.

Для нас із дочкою то була справжня пригода. Ми супроводжували одна одну до місця призначення, підтримували, чекали, а потім по дорозі додому гортали зошити й обговорювали що до чого. Цікаво було і трішки нервово. Бо якщо я там «за компанію», то дитині результати були край як важливі, бо попереду вступ до внз.

Спостереження…

Описувати весь процес до кожного з предметів я не буду, бо все було за однаковим сценарієм і сьогодні він такий самий. Але деякі враження-спостереження-зауваження зазначу.

Під час першого ж іспиту, вже в аудиторії, бачила, як одна дівчинка дістала шпаргалку (ну оту малюпусіньку книжечку з ледь видимим дрібним шрифтом і зазвичай величезною купою помилок) і гортала її тремтячими руками. «Ну от зараз їй зроблять зауваження»,- подумала я, але – ні. Ніхто й не помітив, чи не схотів!? «Так, якщо вона буде списувати, то я скажу сама про то інструкторам»,- подумала я. Та не довелось. Більше та дитина не діставала книжечку та навіть не виходила з аудиторії. І нехай.

Але то не все. Інструкторка чогось «включила в собі вчителя на контрольній» і безперестанку снувала між рядами (читай про обов’язки інструктора), мені було в принципі байдуже, а от як дітям, що нервувались, пітніли, ледь не втрачали свідомість? І от я вже пишу твір в чистовик, майже закінчую, як вона зупиняється поряд і, увага!, кладе мені руку на плече і, так лагідно посміхаючись, каже: «Яка ви молодець, так охайно написала, сподіваюсь що все у вас буде добре». Невже? Інструкторка-психолог? Інструкторка-ворожка? Що спонукало її коментувати мою роботу і моє майбутнє? Ну…далі мовчу.

На другий іспит мене намагались … не пустити. Причому в грубій формі. «Ви куди? Тут тільки для учнів!» – суворо рявкнув охоронець і, не звертаючи увагу на розгорнуті документи, потягнувся рукою мене відсторонювати. Отакої! «Ну все!» -відчувши, що починаю закипати, думаю: «Зараз буде! Доведеться замість іспиту відстоювати свої права.» Втім стримуюсь і нарешті привертаю його увагу до своїх документів. Ступор охоронця, тягуча пауза нарешті закінчилась тим, що він згадав, нащо тут стоїть…Довго-довго роздивляючись мої документи, прискіпливо вдивляючись у фото і в обличчя, він-таки пустив мене. Ні, я розумію, що мені вже було тридцять «із хвостиком», ну навіть нехай «із дуже пухнастим хвостом», але у нас немає обмеження за віком для складання ЗНО, то отак я зазнала нападу дискримінації за віком (це вдруге в житті, а про перший раз напишу якось згодом).

Результати мене порадували, ще й як. Мова та література -194,5, біологія-170,5, історія-170,5, математика-153. Без підготовки, рівно у двадцяту річницю закінчення школи. Не знаю, хто як подивиться на ці бали, а я собою пишаюсь 🙂

Коли я йшла складати ЗНО, як ви вже зрозуміли, це швидше була пригода, про наслідки якої тоді не замислювалась. Але на всьому ми вчимося і з усього можна винести щось корисне. Мені дуже в нагоді став цей досвід:

  • тепер, готуючи учнів до ЗНО, я впевнено, як людина з епіцентру подій, можу розповісти нюанси, тим самим заспокоїти і краще підготувати їх психологічно;
  • на моєму прикладі видно, що 1) скласти ЗНО успішно можна, 2) якщо ти вчився нормально і все життя розвивався, то і через 20 років ти складеш ЗНО;
  • як не крути, а я довела, що свій предмет я-таки знаю, а що не 200 балів, так вчитель – не робот, а людина. І крім того, вчитись треба все життя, тож у мене все попереду 😉

Тепер звернуся до колег. Звідки така паніка, що, мовляв, вас принижують, змушуючи складати ЗНО? Можу погодитись тільки в одному – ніхто не має права змушувати! Але особисто я вважаю, що кожен вчитель має скласти ЗНО, одне-єдине, зі свого предмета, навіть не для того, щоб комусь щось доводити, а щоб знати зсередини що це таке, заради себе і своїх учнів. І зовсім не обов’язково навіть повідомляти комусь результати. Але про інше. Ви так сумніваєтесь у власних знаннях? Ви не знаєте власний предмет, що викладаєте? Боїтесь, що вас виведуть «на чисту воду»? Тоді є 2 варіанти. Перший – спробуйте, перевірте себе, будуть прогалини – подолайте їх, вчіться і тоді вам не буде ані страшно, ані соромно. А ще я впевнена, що більшість боїться ЗНО даремно. Може, то тягнеться ще з часів навчання, щось психологічне тощо. А насправді предмет свій знає більшість вчителів. Ну, от вірю в це. А от другий варіант, то для тих, хто не тільки дійсно не знає предмет, але й  мінятися-вчитися не хоче. Визнати це, звільнитись з освіти, не калічити дітей і себе.

Для дочки тоді ЗНО завершилось теж вдало – університет, бюджет. Звідси вже як мама зауважу, що ЗНО – це добре, це неупереджене ставлення, це чесна оцінка знань, це реальна можливість вступити на бюджет без хабарів, без нервів, без залежності від чогось чи когось.

Це було у 2012 році. З тих пір дещо змінилось, наприклад, ДПА тепер здається у формі ЗНО. От і думаю, чи не піти ще раз складати українську мову та літературу…


Цей контент доступний лише користувачам. Якщо ви зареєстрований користувач, будь ласка, увійдіть до сайту. Нові користувачі можуть зареєструватися нижче.

Новий користувач
*Обов'язкові до заповнення поля