Іван Котляревський як приклад патріота і непересічної особистості


 

Іван Котляревський як приклад патріота і непересічної особистості

(стаття до Всеукраїнської науково-практичної конференції 24.09.2019 “І.П. Котляревський – зачинатель нової епохи української літератури” (до 250-річчя)

Н.В.Борисенко

Анотація. У статті висвітлюються міркування щодо значення постаті Івана Петровича Котляревського та його творчості для українського суспільства, оскільки митець може бути прикладом патріота і особистості, яка вірно пронесла любов до рідної землі, народу та рідного слова крізь усе життя, долала перешкоди долі, не зраджуючи своїх життєвих принципів, а його творчий внесок сприяє збереженню українських традицій, культури, мови та розвитку української літератури, тематика ж творів залишається актуальною і сьогодні.

 

І. Котляревський перший проорав глибоку борозну на цілині нової української національної культури… Те, що зробив автор «Енеїди» і «Наталки Полтавки», лишиться жити у віках. Простота, правда, любов до народу роблять невмирущими, безсмертними творіння І. Котляревського, слава якого справді «сонцем засіяла».

Є. Кирилюк

 

Минуло 250 років від дня народження неймовірної людини, багатогранної особистості, невтомного просвітника Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Літературознавці, науковці, вчительство невтомно досліджують феномен його постаті, внеску в збереження української (народної) мови, літературних набутків. Олесь Гончар зазначав: «Звернення І. Котляревського до живої народної мови — за тих конкретно-історичних обставин — було актом громадянської мужності, явищем винятково прогресивним». Значення творчості Котляревського і сьогодні вважається неймовірно великим для нашого народу.

Іван Котляревський за життя спробував свої сили в багатьох напрямках: канцелярист, учитель дітей із заможних родин, військовий, директор театру, чиновник. І всюди відзначався щирістю, працелюбством, мав досягнення й нагороди. Хоч ніде й не зробив «вибухової» кар’єри.

Та для нас він насамперед — український письменник і поет, драматург і громадський діяч, та головне, — засновник нової української літератури, людина, що сприяла становленню сучасної української літературної мови [11]. І ось у цьому досягнення Івана Петровича Котляревського є незаперечно високими.

У батьковій хаті на Полтавщині біля Ворскли Іван Котляревський отримав від батьків, від сім’ї те, що потім проніс крізь роки — любов до рідної землі та до людей. Слова митця, що стали крилатим виразом: «Хто презирає рідних своїх, на такого ні в чім положитися не можна…»

За дитинства він мав мрійливий характер, жагу до читання та навчання і почуття гумору. Був спокійної вдачі, веселим, але стриманим.

Хоч і походив із дворянської родини, мав діда-диякона, родичів козацького походження, та нічим не відрізнявся від «простих» однолітків, з якими дружив та поводився на рівних. Тут відчувався вплив матері, яка приділяла велику увагу вихованню сина [10]. А можливо, й насправді незаможне, подекуди злиденне, життя. Як стверджував у часописі «Основа» (1861) один із перших біографів батька української літератури, етнограф, дослідник історичного минулого Олександр Терещенко (1806—1865) [11]: «Нерідко доводилось Іванові вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки».[7]

А ще Іван відрізнявся неймовірною допитливістю і захоплювався легендами про козацьку сміливість та переказами про турецькі походи. А цього ж було вдосталь. Полтава часів дитинства Котляревського як «полкове місто» [10] була заповнена козацькими загонами, що стало умовами, в яких фантазії хлопця постійно підживлювались новими історіями.

Навчання у парафіяльній школі у дяка не могло особливо задовольнити спраглого до знань хлопця. Навчитись читати та розбирати слово Боже — ось і вся перша наука, але й вона із відзнакою «Найздібніший учень» [8]. «Ледащо син — то батьків гріх,» – скаже якось пізніше Іван Петрович Котляревський, закликаючи людей до навчання.

А далі Катеринославська духовна семінарія в Полтаві, де вже все було цікавіше: мови (французька, латина і російська), літератури (французька та російська), риторика, поетика та філософія. Все те, що було до душі, що дозволяло Івану Котляревському мріяти про майбутнє, яке було б сповнене творчістю. Тут він вже дуже багато читав і активно практикувався в перекладах. І хоч сам Котляревський згадував ці дев’ять років навчання, м’яко кажучи, без особливого захоплення, та цей період якраз був неймовірно важливим у формуванні життєвих поглядів та становленні особистості митця: загартував Івана, навчив знаходити спільну мову із дуже різними людьми, показав несправедливість суспільства та його «клановість», дав розуміння про самого себе, розкрив людські вади, навчив вчитися в будь-яких умовах, вилущувати зернятка справжньої науки, по крупицях вибирати цінне серед всякого і заклав перші цеглини літературної діяльності майбутнього батька нової літератури. Пізніше Котляревський згадає свою аlmа mater в знаменитій поемі «Енеїда»:

Ти, музо, кажуть всі, письменна,

В Полтавській школі наученна.

Саме в Катеринославській духовній семінарії Іван Котляревський занурився в поезію, по-справжньому захопився віршуванням, став лідером рукописного сатиричного альманаху «Полтавська муха» [10], яка, за характеристикою Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861) [11] була «справжньою бджолою». З легкої руки друзів Іван тоді отримав прізвисько «римач» [10], бо поетичне слово підкорилось йому, з римуванням проблем не виникало, з-під пера виходили неймовірні твори, які високо оцінювали читачі. І зауважимо, що вже тоді Котляревський писав свої поезії українською мовою.

А доля насправді судилась непроста. Не пощастило вчитись у семінарії у Санкт-Петербурзі, що могло реально повернути життя Котляревського в іншому напрямку, бо «проґавив» запрошення, оскільки змушений був тоді заробляти «копійчину», вчителюючи у панських дітей та догоджаючи панам, які дивились на вчителя як на прислугу і змушували розважати своїх гостей чи навіть допомагати по господарству. Про цей епізод Іван Петрович потім напише: «Все, здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь!»

Не пощастило завершити навчання й у Катеринославській духовній семінарії, довелось покинути її в останній навчальний рік через трагічні обставини — помер батько, а Іван з матір’ю залишились у злиднях, тож довелось відкласти плани, забути про мрії і працювати канцеляристом. «Хто живе чесно й годується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої.» — говорив І.Котляревський.

Згодом трішки налагодилось життя і Котляревський знов вчителював, що повернуло йому натхнення. А ще з’явився час для творчості й для розвитку своїх талантів: віршування, скрипки та співу. І ось тільки зараз він зміг зайнятись улюбленим — спілкуватись із селянами, спостерігати за ними, пізнавати особливості життя «простих» людей та їх спокійну мудрість, вивчати відомості про народний побут, звичаї та культуру, збирати та записувати фольклор — приказки, прислів’я, пісні, оповідки тощо, нотувати перлини народної мови.

Не пощастило й в особистому житті. Іван Котляревський ніколи не був одружений і не мав дітей (існує декілька версій-історій щодо особистого життя митця, проте жодна з них не є щасливою і кожна розповідає про неможливість залишитись із коханою через людську підступність). Про одну із цих сумних історій написав у своїй розвідці «Єдине кохання Котляревського» сучасний краєзнавець Юрій Матіос (1938). [10]

Доля людськая — доля єсть сліпая!

(І.Котляревський)

І ніби саме через особисті негаразди Іван Петрович якраз і зробив тоді вибір на користь військової служби. А за дванадцять років він покинув її, не зробивши особливої кар’єри. Але покинув не через це, а тому, що служба перестала відповідати його поглядам.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись бувало.

Біда для нас — судьби устав!

Живе хто в світі необачно,

Тому ніде не буде смачно,

А більш, коли і совість жметь.

(І.Котляревський)

Котляревський не зміг пристосуватись до хронічного зрадництва керівництва, а жорстоке побиття солдатами повсталих киян-ополченців стало «останньою краплиною». [10] У життєвих принципах Котляревський залишався непохитним завжди, тому рішення піти зі служби стало цілком логічним.

І от здавалось, що тепер він зміг зайнятись літературною діяльністю в повну силу. Проте на перших порах Іван Котляревський розгубився від свободи і потребував деякого часу на переосмислення свого життя і на те, щоб визначитись із новим шляхом.

Із покоління в покоління ми передаємо шану великій людині, Івану Петровичу Котляревському, вивчаємо його твори, а через них і історію нашого народу, традиції і навіть психологічні портрети тогочасних українців. Як казав Луцій Сенека (4 до н. е. — 65): «Вибери того, чиє життя, і мова, і навіть особа, в якій відбивається душа, тобі приємні; нехай він завжди буде у тебе перед очима або як хранитель, або як приклад.» [11] І таким прикладом для нас є Іван Котляревський.

А як інакше може бути, коли сам Тарас Григорович Шевченко називав батьком Івана Котляревського в поезії «На вічну пам’ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки Сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

Так, не забули майстра слова і через століття. Недаремно ж яскраві зразки його творчості входять до шкільної програми з української літератури. Бо пробуджуючи любов до рідної мови, плекаючи українське слово, ми, вчителі, маємо донести учнівству, молоді значущість внеску Котляревського, який в умовах занепаду староукраїнської писемної мови зумів не лише створити неймовірні з точки зору мистецтва п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», поему «Енеїда», а написати їх на основі живого усного мовлення народу, чим власне зберіг це мовлення і започаткував новий етап формування літературної мови. Максим Рильський дав високу оцінку творчим здобуткам Котляревського, назвавши його «Коперником українського слова».

Український письменник, який і сам був оберегом для народної мови, якщо згадати його повість «Тіні забутих предків», Михайло Коцюбинський (1864—1913) [11] писав про Котляревського: «Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов Фенікс з попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно зазвучало по широких світах». [10]

Ми лише торкнемось наразі історії (насправді вона цікава й заплутана) написання «Енеїди» Івана Котляревського, яка повністю була видана в Харкові у 1842 р. першим професором-славістом у Харківському університеті Ізмаїлом Івановичем Срезневським (1812—1880). [11]

Лiтературознавець, критик і перекладач Михайло Мочульський (1875—1940) [11] писав: «…Наша наукова критика ще не зробила досi нiчого, щоб пояснити та зробити приступною для загалу ту цiкаву поему. Наша критика обертається лише в хибнiм колi утертих фаз, доторкається «Енеїди» зверха, й нiкому досi не забаглося пiрнути на її дно, щоб як слiд з’ясувати її…»

Тож згадаємо, що цей твір, який викликає щирий сміх українських, і не тільки, читачів, насправді неймовірно серйозний і важливий для української культури, а ще — актуальний. Бо за пригодами «парубка моторного» приховані туга за рідним краєм, що «потоптаний» ворогами, примус покинути батьківщину й шукати не лише щастя, а й власне нової землі. Ні, цей твір не про втечу і зраду. А про відновлення, відродження, повернення Батьківщини — щасливої, квітучої, вільної. За гострим словом ховається ціла епоха, наша історія. А сьогодні, коли Україна в небезпеці, коли багато хто з українців розгублені, багато хто поїхав на пошуки кращої долі чи заробітків, — «Енеїда» набуває неабиякої актуальності.

У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині XVIII століття. [9] Головний герой став сьогодні справжнім символом, а сама поема розібрана на цитати. Та головне приховано між рядками. На долю кожного покоління припадають випробування: зміни в державотворенні, боротьба за традиції, погляди, мову, культурну чи національну ідентичність, а часом і війна. Кожна людина стикається із питанням: «Це кінець чи початок?» Як в наш і про наш час написано «Енеїду»! Як зауважив Іван Франко () [11]: «…від часу появи Котляревського наше письменство стає щораз ближче до реального життя, щораз відповідніше до його потреб, входить щораз глибше в душу народну».

А що до культури та традицій нашого народу, то в творі згадуються понад 150 страв української кухні, предмети одягу, музичні інструменти, історичні події, автор торкається й питання вірувань. Недарма поему «Енеїда» вважають енциклопедiєю народного життя. [5] Мало не кожна строфа поеми для тих, хто умiє ту енциклопедiю читати, може розгорнутися в цiлу наукову розвiдку про той чи iнший аспект сучасної I. Котляревському дiйсностi. [9]

Та Іван Петрович Котляревський став не лише батьком нової української літератури, а й цілком може вважатись батьком ще однієї «дитини» — нової української драматургії. У 1819 році Котляревським було написано для Полтавського театру п’єсу «Наталка Полтавка» (вперше надрукована в 1838 році І. І. Срезневським в «Украинском сборнике») і водевіль «Москаль-чарівник» (надрукований 1841 року). [11]

І знову ми маємо відзначити виразну народну мову, природність розгортання подій, гумор письменника, звернення до фольклору, зокрема до пісні. Крім цього нова драматургія відрізняється невеликою кількістю дійових осіб, які впізнавані народом, гостротою і глибиною конфлікту, бо актуальна, вдалою композицією, яка робить твір цілісним і викликає у читача/глядача відчуття причетності, занурення.

Навчаючись у Катеринославській семінарії, Іван Котляревський познайомився із шкільним театром, міг бачити на сцені зразки шкільної драми. Найближчою до «Наталки Полтавки» є «Драма про Олексія, чоловіка Божого», твір, названий українським мовознавцем, педагогом і громадським діячем Павлом Гнатовичем Житецьким (1837-1911) [11] «першою оригінальною українською драмою». [3]

П’єса «Наталка Полтавка» цілком є народною, а підняті проблеми також залишаються актуальними. Ми спостерігаємо за розгортанням реалістичного сюжету, з гумором описаними переживаннями, за алегоричним [9] зображенням людських спокус, зокрема за спокусою багатством, за тим, як важко робити життєвий вибір за покликом серця, коли на людину тиснуть обставини та інші люди. За словами Є. Кирилюк () [11]: ««Наталка Полтавка» була цілком новим, оригінальним явищем в українській літературі, вона поклала початок національній українській драматургії і національному українському театрові».

І хоч іноді траплялись і суворі відгуки про діяльність Івана Котляревського, як от український письменник, мовознавець, фольклорист і етнограф Пантелеймон Куліш (1819-1897) [11] звинувачував свого колегу по перу в догоджанні високим чиновникам. Та все ж позитивні відгуки і висока оцінка творчості Котляревського значно переважають. Так і на слова Пантелеймона Куліша український літературознавець Іван Назарович Снігур (1929-2016) [11], 1946 року оприлюднив у емігрантському журналі «Похід» наступну репліку: «Іван Котляревський, зберігаючи теплу пам’ять про Гетьманщину («Так вічной пам’яти бувало у нас в Гетьманщині колись»), опоминаючись за народну правду («Мужича правда все колюча, а панська на всі боки гнуча»), без будь-якого, проте, внутрішнього психологічного конфлікту поєднує свою симпатію до козацької минувшини з більш ніж толерантним ставленням до царського державного устрою…» [6]

Котляревський належить до тих письменників, без яких неможливо уявити нову українську літературу Його поема «Енеїда» завершувала староукраїнську писемну традицію й започаткувала нову, а від п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» бере початок нова українська драматургія. [9]

Значення творчості Івана Котляревського безсумнівно важливе. І це підтверджується вшануванням пам’яті батька нової української літератури, оберега народної мови, встановленням пам’ятників у багатьох містах України, на його честь названі вулиці і навчальні заклади тощо.

А ми можемо вивчати творчість митця на уроках української літератури, передавати пам’ять про Котляревського наступним поколінням задля збереження нашої мови, традицій, розвитку літератури та театру, пишатись, що є співвітчизниками такої значущої особистості.

Він між нами тепер!

Він зібрав нас усіх!

Хто ж на поклик його озоветься?

З-поза довгих ста літ чи ви чуєте сміх?

То Іван Котляревський сміється».

(Микола Вороний)

 

Література

 

  1. Волинський П. К. До 150-річчя виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського // Рад. школа. — 1948. — № 6. — С. 6–11.
  2. Грінченко Б. Оповідання про Івана Котляревського. — СПб., 1902. — 32 с.
  3. Житецький П. Г. «Енеїда» Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII століття. — К., 1919. — 120 с.
  4. Нахлік Є. Перелицьований світ Івана Котляревського: текст — інтертекст — контекст. — Львів, 2015. — 543 с. : іл.
  5. Плющ П. П. Ідіоматичні вислови в «Енеїді» Котляревського (До питання про народну українську фразеологію в «Енеїді») // Наукові записки (Ін-т мовознавства АН УРСР). — Т. ІІ–III. — 1946. — С. 47–76.
  6. Снігур І. Шевченко і нація // Літературно-мистецький місячник «Похід» (Гайденау, Німеччина). — 1946. — Ч. 1. — С. 6.
  7. [Терещенко А.] Иван Петрович Котляревский // Основа. — 1861. — № 2. — С. 160—175.
  8. Хропко П. П. Іван Котляревський. Біографічний нарис. — К. : Дніпро, 1969. — 102 с.
  9. https://md-eksperiment.org/post/20160812-komentar-do-eneyidi-ivana-kotlyarevskogo-ta-jogo-istoriya
  10. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2767451-slovo-so-voskreslo-mov-feniks.html
  11. https://uk.wikipedia.org/wiki


Цей контент доступний лише користувачам. Якщо ви зареєстрований користувач, будь ласка, увійдіть до сайту. Нові користувачі можуть зареєструватися нижче.

Новий користувач
*Обов'язкові до заповнення поля